«Президенти мене тут не люблять», — каже чеський бізнесмен у Києві. На підтримку армії він дає мільйони

(Переклад українською - Dragon Capital)

Російські атаки дронів і ракет стають дедалі інтенсивнішими. Минулої неділі на Україну летіло понад вісімсот дронів, у Києві ракета влучила навіть у будівлю уряду. Яка атмосфера в столиці?

Люди звикли. На початку було гірше, тоді прилітало більше ракет. Найгірше було між 2022-2023 роками, коли були блекаути, і деякі наші співробітники не мали вдома світла, наприклад, п’ять днів. Це, крім іншого, означало, що не працювала каналізація, а це вже проблематично. В одному з наших бізнес-центрів ми переобладнали поверх під житло для наших співробітників. Сьогодні ракет менше, але натомість значно більше дронів, і вони атакують майже безперервно. Це будить мене кожну другу ніч, кожні два тижні атаки в Києві забирають життя багатьох людей.

Людина звикає до всього, але, звісно, я не хочу применшувати. Ця ситуація впливає на психіку людей. Коли розмовляєш із лікарями, вони кажуть, що очікувана тривалість життя за останні три роки значно знизилася. І це не лише тому, що люди гинуть на фронті або їх убивають ракети та дрони. Це стається також через більший тиск на психіку. Значно зросла кількість інфарктів, стрес має великий вплив на здоров’я.

У Чехії про вас пишуть насамперед у зв’язку з володінням українськими медіа. Як ви до них прийшли?

Я володію порталом NV.ua вже одинадцять років, а «Українською правдою» — трохи більше чотирьох. Для мене це не бізнес, це соціальна відповідальність. Ми почали інвестувати в медіа відразу після революції 2014 року. До неї Україна була на межі між Білоруссю та Європейським Союзом і могла стати авторитарною країною. Більшість медіа контролювалися чотирма-п’ятьма українськими олігархами, які конвертували їх у політичні дивіденди. Або росіянами — російський вплив у медіа був справді великий.

Сам би я не починав це з нуля, але я знав команду людей, які приблизно за пів року до цього пішли з видання «Кореспондент» через цензуру. Я повністю їм довіряв, знав, що вони на сто відсотків незалежні професіонали, і тому заснував з ними NV. Я поставив умову, що вони самі почнуть заробляти протягом трьох років, щоб мені не доводилося їх дотувати, як тут заведено. Це тривало трохи довше, близько п'яти років, але сьогодні це займає лише один відсоток мого часу.

А як було з «Українською правдою»?

Купити «Українську правду» нам запропонувала Олена Притула. Вона заснувала її у 2000 році разом з Георгієм Гонгадзе, а через пів року Гонгадзе вбили. Вона сама тягнула її двадцять один рік, а у 2016 році тут, у Києві, вбили її наступного партнера і співменеджера «Української правди» Павла Шеремета. Тож це була досить складна історія.

Олена бачила наш досвід з NV.ua і знала, що ми не маємо жодного впливу на редакцію. Вона могла продати газету комусь місцевому дорожче, однак ми домовилися про чесну оцінку, і вона, по суті, передала її нам, щоб ми продовжували про неї дбати.

Традиційні медіа сьогодні не вважаються надто перспективним бізнесом. Як справи у ваших?

Коли ми купили «Українську правду», там було менше сімдесяти співробітників. Сьогодні їх сто вісімдесят. Нам не довелося інвестувати в неї, крім ціни купівлі, ми лише застосували наші знання і наш досвід у технологіях та комерціалізації. Ми допомогли їм значно збільшити відвідуваність і доходи від реклами, тож вони змогли почати платити журналістам нормальні ринкові зарплати. Раніше такого не було, журналісти там працювали, бо «Українська правда» була тут найбільшим брендом — і також була найбільш незалежною. Вони докупили ще кілька інших порталів, як-от спортивний «Чемпіон» або «Європейська правда». Сьогодні «Українська правда» має близько 15 мільйонів унікальних читачів, NV — понад 10 мільйонів, а їхні YouTube-канали мають понад мільйон підписників.

Чи не додали ви собі зайвих проблем, увійшовши в медіа? «Українська правда» часто потрапляє під обстріл політиків, головна редакторка Севгіль Мусаєва восени скаржилася на тиск з боку президентської адміністрації.

Звісно, інвестувавши в «Українську правду» я додав собі проблем, але я про це точно не шкодую і радий продовжувати. Ні «Українську правду», ні NV продавати не планую. Це мій внесок в українську демократію. Більшість українських бізнесменів цього не усвідомлюють, але якби Україна була ще більш демократичною країною з розвиненою економікою, як, наприклад, Польща чи Чехія, то бізнес тут був би значно безпечнішим, а вартість їхніх інвестицій — більшою. Тоді Україна буде сильнішою і зможе захиститися від Росії.

Отже, це не лише соціальний проєкт, він має й комерційний сенс. Політикам це, звісно, не подобається. Мене не любив жоден із трьох останніх президентів. Але з цим нічого не вдієш. Свобода слова для мене важливіша, ніж прагнення сподобатися комусь.

Звідки йде цей тиск сьогодні? Це з Офісу Президента та пов’язаних із ним бізнес-кіл?

Зазвичай це йде з боку політиків, яким не подобається, що журналісти пишуть про корупцію. Місцевим політикам ніколи не подобалася свобода слова, тому вони не надто люблять незалежних журналістів. Іноді це зачіпає і власника медіа. Під час війни вісімдесят відсотків медіа контролюються урядом. Це стосується не лише телебачення, а й анонімних Telegram-каналів. Ситуація ніколи не була настільки критичною, щоб ми хотіли відмовитися від наших медіа. Ми точно не будемо відступати через те, що хтось робить нам чорний піар або щось саботує.

Під «чорним піаром» ви маєте на увазі, наприклад, повідомлення про те, що ви все ще володієте майном у Криму?

Так, зазвичай це зосереджено саме на цьому. Коли у нас виходить якийсь матеріал про корупцію в уряді, на анонімному Telegram-каналі з’являється погроза на мою адресу або адресу моєї компанії. Тут проблема в тому, що для дискредитації використовується так званий «російський слід». Це традиція ще з 2014 року. До нас ще за Порошенка приходила СБУ і шукала якесь російське програмне забезпечення, але нічого не знайшла. Але цей метод досі використовується.

На ваш захист нещодавно виступили навіть посли G7. Можливо, це прозвучить цинічно, але чи не є володіння «Українською правдою» певною страховкою для вашого бізнесу? Адже західні держави завжди виступлять, якщо тут буде загроза свободі слова…

Багато людей виступили на наш захист, не лише посли G7. Але вони, звісно, мають вплив, Україна залежить від зовнішньої допомоги. Ми розмовляли про це також з чеським послом у Києві, міністром закордонних справ, із паном Копечним (уповноважений уряду Чехії з питань відбудови України, прим. ред.) та з паном президентом Павелом. Україна хоче вступити до Європейського Союзу, і щоб туди потрапити, європейські, а також американські дипломати повинні трохи пояснити деяким гарячим головам, що насправді означає Європейський Союз і як у ньому функціонують медіа.

Оскільки ми говоримо про корупцію: у липні Україна пережила найбільші протести з лютого 2022 року. Їх викликали спроби Офісу Президента обмежити повноваження антикорупційних агентств. Вас здивували ці демонстрації?

Якби не було війни, мене б це не здивувало, українці точно вийшли б на вулиці. Але під час війни люди не хочуть дестабілізувати внутрішню ситуацію, оскільки головну небезпеку сьогодні становить Росія. Основна мета — захиститися, а «ремонтування» демократії може почекати до кінця війни.

Мене насамперед здивувало, наскільки масовими були ці протести. На другий день вони були не лише у Києві та Львові, а й в Одесі чи Дніпрі. Також мене здивувало, скільки там було молоді. Старші чоловіки, звісно, бояться, що якщо вони братимуть участь у демонстраціях, то можуть бути мобілізовані.

Але, на мою думку, добре, що люди сказали свою думку. Бо коли парламент проголосував за цей закон 22 липня і президент його підписав, я був дуже засмученй. Але на щастя, президент і його найближчі радники дали задній хід — по-перше, через реакцію українців, а по-друге, через реакцію партнерів, від яких залежить Україна.

Чи спробує президентська адміністрація знову обмежити повноваження Національного антикорупційного бюро та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури?

Антикорупційні органи думають, що їх спробують обмежити. Але вже не так масштабно, а частково. Для них (адміністрації Зеленського, прим. ред.) це був значний урок, і незалежності антикорупційних органів зараз не надто щось загрожує.

Багато говорять про повоєнну відбудову України. Що б ви порадили чеським інвесторам, перш ніж вони почнуть на власному досвіді знайомитися з місцевим бізнес-середовищем?

Якщо ви хочете бути тут успішними, вам потрібен дуже практичний підхід (hands-on). За останні двадцять років тут побувало кілька чеських інвесторів. Наприклад, PPF була тут з кількома інвестиціями, але їм не надто пощастило, вони більш-менш усе продали. Вони були в банківській сфері, але після кризи 2008 року це був не дуже цікавий сектор. Зараз він цікавий, ми самі у 2021 році з Іваном Світеком купили тут банк. В енергетиці тут працює Карел Комарек, і я думаю, що успішно.

Місцевий ринок, безумовно, цікавий і розвивається. Тут більше ризиків у сфері безпеки та макроекономічних ризиків, верховенство права слабше. Але з іншого боку, тут значно менше конкуренції, тож якщо ви займете частку ринку, то зможете компенсувати це більшим заробітком і більшим прибутком.

Коли у нас кажуть «український бізнес», одразу спадає на думку слово «олігарх». Яка сьогодні роль таких людей, як Рінат Ахметов, Ігор Коломойський або Віктор Пінчук?

Їхній вплив значно послабшав. Найбільшим він був наприкінці дев’яностих років, але потім поступово слабшав, і тут виникло багато іншого українського бізнесу: у сільському господарстві, IT, у сфері послуг, у ритейлі або у виробництві чого завгодно. Олігархи в дев’яностих роках приватизували важку промисловість, але їхня частка в економіці поступово падала, оскільки їхні сектори, такі як енергетика або металургія, не зростали так швидко.

Також знижується їхній медіа-вплив. Після початку війни уряд узяв під контроль телебачення та новини, усе контролюється з Офісу Президента. Рінат Ахметов все ще проводить 99 відсотків часу в Україні. Ігор Коломойський уже два роки перебуває під вартою. Віктор Пінчук все ще приїжджає сюди і проводить тут конференції, на які привозить багато іноземних журналістів, політиків і бізнесменів.

Але вплив класичних старих олігархів, які контролювали чотири великі телевізійні групи, значно знизився.

Навесні багато писали про «Трампову мінеральну угоду». Те, що було узгоджено для України нинішньою прем’єркою Свириденко, — це лише відволікаючий маневр, щоб заспокоїти американського президента? Чи українці сприймають це як зобов’язання?

Та перша американська пропозиція виглядала для України дуже невигідно. Але те, що було остаточно узгоджено і підписано, виглядає як чесна угода для обох країн. Для України точно буде цікаво, якщо американці будуть інвестувати сюди через DFC (U.S. International Development Finance Corporation, американська державна фінансова компанія, прим. ред.) і допомагати американським інвесторам.

Сьогодні ми бачимо, що світ залежить від Китаю, який контролює 70 відсотків видобутку і 90 відсотків переробки критичних матеріалів. Америка та Європа повинні мати альтернативні шляхи, як їх купувати. Європейська комісія п’ять років тому підписала з Україною меморандум про їх спільне використання, але поки що це якось не запрацювало.

Американці більш наполегливі, швидші, і для України ця остаточна угода є, безумовно, позитивною.

Цей напрямок інвестицій міг би бути вам цікавим?

Для нас критичні корисні копалини нецікаві. Китайці завжди будуть демпінгувати, тож завжди буде дешевше купувати їх у китайців. Пентагон зараз купив постачання критичних матеріалів у однієї американської фірми за подвійну ціну від ринкової. Але так це в ринкових умовах не працює.

А що з виробництвом зброї? Це вас не приваблює?

Що стосується військового виробництва, то ми щороку даємо мінімум 100 мільйонів гривень на різні бригади української армії. Купуємо їм зброю та інші речі. У 2023 році ми думали про прямі інвестиції у виробництво, проаналізували більшість місцевих виробників, але зрештою вирішили не інвестувати в це. Цей сектор, звісно, дуже перспективний і грошей там достатньо. Виробничі потужності є, український уряд оцінює їх у 30 мільярдів доларів на рік, при цьому грошей має менш ніж на половину. Але цих виробників тут дуже багато, і до того ж ви завжди залежите від державного замовника. Експортувати поки що не можна. Це здалося нам досить ризикованим, оскільки ми історично інвестуємо в сектори, які мають мінімальну залежність від держави.

Серед бригад, які ви фінансово підтримуєте, є, наприклад, «Хартія» або 3-тя штурмова. Це підрозділи, які поводяться найбільш наполегливо у зборі коштів і рекрутингу, їхні білборди висять по всій Україні. Чим вони кращі за інших?

Вони найуспішніші, бо мають найкращий менеджмент. «Хартію» заснував харківський бізнесмен Всеволод Кожем’яко, який раніше мав успішне сільськогосподарське підприємство «Агротрейд». У двадцять другому році вони починали зі ста людей, потім розширилися до батальйону, а потім до бригади. Коли я був у них останній раз у Харкові з візитом, у них було, здається, три з половиною або чотири тисячі людей. А зараз вони вже корпус, тож мають п’ять бригад, тобто 25 тисяч людей. Це вже величезний підрозділ. Це зарплати, автомобілі, бензин, ви повинні розуміти бізнес, економіку, фінанси, логістику, щоб керувати чимось подібним.

Не можна позбутися думки, яку роль ці корпуси і бригади відіграватимуть після війни. Адже вже сьогодні вони функціонують, по суті, незалежно від держави…

Військові точно відіграватимуть значну роль у суспільстві та політиці. Це було видно вже на парламентських виборах наприкінці 2014 року, тоді всі політичні партії брали до своїх списків військових. Деякі навіть можуть створити власні партії або балотуватися в президенти, як, наприклад, Валерій Залужний — принаймні він усе ще фігурує в опитуваннях громадської думки.

Тобто всі розраховують на його майбутню кандидатуру в президенти? Так?

Він ніколи про це не говорив, і я думаю, що доки не настане мир, він і не скаже. Усі дуже обережні. Я його особисто не знаю, тож важко сказати, чи він уже щось вирішив. Війна може тривати ще дуже довго. Але очевидно, що хтось із військових там буде. Якщо подивитися на опитування громадської думки, то армія — найпопулярніша частина суспільства. На військових є попит. Але люди не хочуть, щоб політичну партію складали лише військові, які зосереджуватимуться тільки на обороні. Там має бути хтось, хто знатиме, що робити з економікою і так далі. Отже, не буде так, що люди оберуть парламент, що на сто відсотків складатиметься з військових.